Історія гімназії

   Про заснування школи в селі Унятичі не збереглося жодних документів, як і про заснування самого села. Першу спробу дослідити історію села і історію освіти було зроблено доцентом Дрогобицького педагогічного університету Добрянським Богданом Васильовичем, який описав історію церкви, а також діяльність громадських організацій “Рідна школа” і ” Просвіта”. Виходець із села, який емігрував у США, Білий М. в книзі ” Дрогобиччина – Земля Івана Франка” описує походження назви села Унятичі. За його твердженням, назва села походить від назви річки Унятинка, що протікає посеред села. Колись це була велика річка, повна риби. Вона впадала в річку Бар. Сьогодні це потічок, що пропливає старим руслом по території під назвою “селище”. Ми вивчаємо в основному легенди, які записані з уст жителів села. Багато цікавого розповів директор школи Ліщинський Йосип Михайлович, який жив в селі Унятичі і працював управителем школи з 1910 по 1954рік, тобто майже півстоліття. З його розповідей, школа в селі була заснована з ініціативи самих громадян, зокрема більш заможних, які хотіли дати початкову освіту дітям. Була вона парахіальною. Відала школою церква, а навчання здійснювали дяки, які закінчували Перемишлянську дяківську школу. Дуже багато для села зробив священик Кікта та його попередники. В наш час з ініціативи Богдана Добрянського одну з вулиць в пам’ять про священика Кікту названо його іменем. Він разом із сільськими війтами Миколайським та Тустанівським створили в другій половині 19 ст. парахіальну школу. Окремого приміщення школа не мала. В основному думка про школу в селі і конкретна робота по її заснуванню почалась після знищення кріпосного права 1849 року та в послідуючі роки у зв’язку з рухом української інтелігенції на наших теренах за національну свідомість і освіту простого народу. В багатьох сусідніх селах, зокрема у Нагуєвичах, Дорожові, Лішні, такі школи засновувались до і після реформ в Австрійській імперії. Згідно тематизму перемишлянського 1869р. та на основі відомостей В. Філіпчака про школи в Галичині до 1913 року дається повний перелік шкіл і вчителів кінця 19 століття, із зазначенням кількості дітей і числа тих, хто вчився. Однак про село Унятичі автор таких відомостей не дає.

   Тому нам доводиться будувати свої відомості на основі припущень з розповідей старожилів та з записів у церковних книгах. За розповіддю директора школи Ліщинського Йосипа, школа до 1900 року розміщувалась в будинку заможного селянина і війта села Миколайського. Він мав добротний на той час, цегляний, покритий черепицею будинок довжиною біля 20 метрів. Він стоїть і до сьогодні. В одній із кімнат можна було помістити понад 30 дітей. Кімната знаходилась з північної сторони, була достатньо просторою. Лише на початку 20 століття селяни почали будувати за власний кошт школу. Будувалась вона на основі повинностей кожної сім’ї. Це називалося “шарварок”. Землю і місце під школу виділяли посередині села у самій долині із громадського неужитку, досить болотистого. Цікаво, що поряд з нею стояла корчма, яку називали Габусі. Власником її був єврей Йосько. Була в селі ще одна сім’я єврея, якого називали Нута. Він торгував телятами , худобою та іншою сільською продукцією. Обидві сім’ї були знищені німцями у Броницькому лісі в 1943 році.

    Будівництво школи, яка стоїть до сьогодні, було завершено у 1907 році. Це був мурований з цегли будинок. У ньому знаходились дві невеликі кімнати для управителя школи і одна простора кімната для навчання дітей. Школа мала гарний вигляд і була, окрім корчми, найкращим будинком з півницею , глибоким фундаментом,черепичним покриттям. В той час священиком був Іван Ліщинський, який сприяв будівництву цієї школи і всюди представляв громаду села. Він був одружений на сестрі письменника Богдана Лепкого, а тому не був байдужим до освіти селян. Стара церква з попівством знаходилась далеко за селом. Побудована була ще в 16 столітті. До неї йшла дорога прямо від школи, її називали середньою. Очевидно тому, що село ділила ріка, яка називалася Унятинка. Через неї був збудований міст, що вів до церкви. Його називали ” ксьонзів” міст. Дві фігури стояли край дороги: пам’ятка знищення кріпацтва в 1848 році  і так званий  “чорний хрест”. В часи комуністичної імперії вони були знищені і лише з настанням незалежності були відновлені. В 1910 році в село прийшли двоє молодих людей: священик Німелович Теодор та новий управитель школи Ліщинський Йосип Михайлович. Ці дві особи залишили після себе добру пам’ять і великі справи в освіті і вихованні селянства в національному і політичному дусі. Доказом цього є те, що переважна більшість вихованців 1919, 1922 року народження пішли в УПА і загинули за Україну. Священик і управитель школи домоглись побудови нової церкви і добудови школи. Історія добудови школи показала вихованість селян і їх ставлення до освіти. Школа була добудована частково за рахунок селян. З громадського лісу, що належав селянам було заготовлено дерево і столярка. Цегла за державні гроші, а робота здійснювалася частково селянами, крім проекту, який робили в Дрогобичі. В 1938 році школа була введена в дію. У ній було добудовано дві класні кімнати, великий коридор і кабінет директора. В тому ж році було завершено і будівництво нової церкви, яку будувала громада села разом з священиком Німеловичом Т.. Так власники фільварку Криськи відпустили землю під церкву, а також дерево з власного лісу, який селяни називали “кремчишин ліс”. Багаті родини Яворські, Миколайські, Тустанівські та інші внесли великі гроші на обладнання церкви. В 1938 році на свято Спаса церква була освячена. Сьогодні селяни за свій кошт перекрили її, завдяки чому ця церква стала найгарнішою дерев’яною спорудою в нашій місцевості. Школа і церква працювали разом, а їх управителі були добрими друзями. Вони виховували освічених і добрих патріотів нашого народу, чесних і працьовитих людей, для яких рідна історія, мова, звичаї були на першому місці, а повага до старших була законом. І до сьогодні залишилась ця традиція, коли дитина не пройде повз незнайомого чоловіка не привітавшись. Свідченням високої моралі є те, що до Другої Світової війни в селі не було жодного випадку вбивства і грабежу. В 20-х роках 20 століття було побудовано за кошти громади читальню, яка мала свою бібліотеку і дитячий сезонний садок. Було створено товариство “Рідна школа”, “Просвіта” , які проводили фестини, народні збори,на яких, крім художнього слова, вистав, виступу сільського хору, розповідалась селянам наша історія і виховувався  патріотизм та прагнення мати свою державу. В цьому проявили себе родини Щуриків, Городиських, Хом’яків, Чайківських, Добрянських, Унятицьких та багато інших. В пам’яті селян залишилась активна діяльність дяка Хом’яка Петра, який керував сільським хором. Мало село і свою акушерку, яку називали бабою повитухою. Це була Торська М., що жила навпроти школи. Її разом з родиною вивезли у Сибір. Саме в ці роки корчма єврея Йоська занепала і він мусів стати селянином, працювати на землі, навіть тримати корову, яку діти називали “габусихою”. В травні 1938 року відбулися у парку Криськів фестини. Селянські діти, одягнуті в національний стрій, милували батьків своїми здібностями і вихованням. Все це робила школа, яка вчила і виховувала дітей разом з церквою. Вони вже в 30-х роках знали гімн України і боролись проти ополячення. Польських жандармів, які були присутні на таких святах при виконанні гімну ” Ще не вмерла Україна” , заставляли зняти шапку або відійти геть. В 1936 році в школі стався випадок, про який довідалося все село. Вночі було знято всі портрети польського керівника Пілсудського. Це був вияв протесту селян Унятич намаганням ополячити школу. До цього часу в школу , крім управителя – українця, було прислано дві вчительки полячки. Вони доїжджали з Дрогобича фаєтоном кожен день. Возив їх житель Дрогобича Журавчак, який жив біля української гімназії по вулиці Сніжній. Вони мали завдання доносити польській владі про все , що проводилось в школі і в селі. «Світ дитини»  – посібник за яким здійснювалося виховання української дитини, ними зневажався, як і українські свята і традиції. Так тривало до 1939 року. Зі слів директора Ліщинського Йосипа, ці вчителі залишали роботу, коли треба було проводити свято січових стрільців, свято Миколая. Вони робили все, щоб в селі не було створено пам’ятної могили січовим стрільцям. Слід відзначити, що один із синів жителя Тустанівського , що був війтом села і дав високу освіту своїм дітям, став командиром Галицької армії і у 1919 році визволяв від поляків місто Борислав та був комендантом міста Борислава. Діти Тустанівського Євген, Ярослава і Каролина були вчителями. Син Богдан мав середню освіту. Вся сім’я була вивезена у Сибір большевиками. Сьогодні в школі працює наймолодший син Богдана Левко. Станом на 1939 рік школа була чотирьохкласною. Троє вчителів були українцями, а двоє – поляками. Польські вчителі були, як кажуть в народі, “вухами влади ” і доносили про все. Першого вересня почалася Друга Світова війна. Навчання у школі було перерване. Вчителі-поляки повтікали. Війна внесла свої корективи в діяльність школи. Класи опустіли. Понад 190 дітей перестали вчитись. В селі залишились лише директор і священик, які були з народом. Вони виховали не одне покоління, яке в часи війни показало свій патріотизм і свідомість українців, прагнення до своєї державності. 12 вересня в селі з’явилось німецьке військо на мотоциклах. Польське військо втікало на роверах. Селяни глузували з них приповідкою “Наше військо моцне вшистко на роверах”. Всіх їх німці захопили у Броницькому лісі. Але таке безправ’я тривало до 17-го вересня. Саме в ці дні з’явилися нові ” визволителі”, які прийшли згідно пакту Молотов- Рібентроп. З того часу на стінах класних кімнат помістили портрети Леніна і Сталіна та почали створювати радянську школу. Щоб показати, яке добре життя у Радянському союзі, в школу завозили зошити, книжки, а дітям на перервах давали шоколадні цукерки і вафлі, які діти називали “андрути”. Створили кооперацію і завозили туди товари по дешевих цінах. Було прислано вчителів зі Сходу, які проводили пропаганду сталінізму. В той час в школі працювали і місцеві вчителі: Попель Валентина та Попель Степанія ( з дому Кульчицька) та дочка директора Ліщинська Богдана. Директором залишався Ліщинський И. М., який отримав конкретні вказівки: як зробити школу радянською і що можна вчити. На перший план ставилася пропаганда радянської влади і комуністичне виховання. Священику Німеловичу Т. заборонили приходити у школу. Залишився тільки дяк Хом’як Петро, який викладав співи і музику. Кожен тиждень проводились мітинги, на які зганяли селян до корчми, яка стала тепер клубом. Тут пропагувалася радянська свобода і боротьба з ворогами. Головним ворогом був націоналізм. В селі згадують таку історію. Під час виступу на мітингу втратив свідомість начальник НКВС. Перед тим він обідав у директора школи. Тут же звинуватили директора в отруєнні і відвезли у в’язницю, яка була на вулиці Стрийській у місті Дрогобичі. Лише чудом залишився директором, тому що начальник НКВС вижив. Йому зробив операцію хірург Бачинський на заворот кишок. Начальник зізнався, що він після оселедців запив спрагу свіжим молоком. Від передав записку, що директор не винен. Директора випустили після катувань. Не менш трагічним став період з вересня по червень1941 року. Саме в той час звільняли і арештовували найбільш свідому інтелігенцію. Всіх розстрілювали на вулиці Стрийській , де була катівня. Саме   в той час розстріляли біля села Нагуєвичі директора Нагуєвицької школи Доргобицького і директора Підбузької школи Камінського. Наступний період життя школи пов’язаний з окупацією нашої землі німецькими військами у червні 1941 року. Аналіз шкільної документації показав, що навчання почалося своєчасно у вересні. Тепер класний журнал називався ” клясен бук” ( класна книга), а на стіні замість Сталіна тепер висів Гітлер. В школу повернули уроки релігії і отець Німелович продовжував вчити дітей. Діти знову ходили   в церкву і до святого причастя. Історію України замінили інтегрованим курсом з народознавства. У школі стало більше уроків німецької мови. Було видано підручник, що називався “Самовчитель німецької мови”. Нацизм став провідною ідеологією в школі. Але націоналістів  почали  переслідувати.  Почались  погроми  євреїв,  розстріли  в Дрогобичі на площі, різання худоби. У1942 році у зв’язку з повінню та неврожаєм почався голод . Це все відбилося на роботі школи. Діти хотіли їсти. Батьки їздили на Тернопільщину та випрошували зерна. Їх на вокзалах ловили німці, били і забирали хліб. Всі зрозуміли , що означає німецький порядок. Почався вивіз молодих людей у Німеччину на каторжні роботи. Вчитель німецької мови ( а ним був директор школи) зрозумів, що він не зможе посилати своїх учнів на каторгу. Вихід із цього становища був лише один – змінити місце роботи. Він виїжджає з села разом з родиною. Повертається у школу у серпні 1944 року. Саме тоді фронт війни пішов на Захід. Радянська влада повертала свою освіту і відкривала школи. Чотирнадцятого серпня Ліщинського Й. М.  поновлено на посаді в Унятицькій школі, але лише в якості тимчасово виконуючим обов’язки директора. Радянська влада не довіряла місцевим кадрам. Прийшли у школу вчителі зі Сходу. Серед них була і Богачова Неля Іванівна, яка вчила російську мову. Вчителями початкових класів були Попель Степанія та Попель Валентина, Ліщинська Богдана, вчителем математики був Яворський Іван. Всі вони старанно працювали, незважаючи на те , що їм важко було змінювати свої переконання і національну свідомість, про яку можна було лише думати, але не говорити. Вчителям із Сходу влада довіряла, але їх побоювались місцеві вчителі. Почалась національно – визвольна війна УПА. Учасниками УПА були хлопці, яких колись виховували вчителі. В селі перестали співати українські пісні, а весілля стали тихими. Вночі відбувалися облави. Відбувалися бої. Раз в тиждень людей вивозили у Сибір, страх охопив всіх. Батьки наказували дітям в школі мовчати. Вбивство з обох сторін, вишукування криївок, зрада і помста – все це відбивалося на психіці дітей. Ніхто не був упевнений у завтрашньому дні. А найгірше вплинуло на людей вбивство священика Німеловича Т. і його родини. Сталося це в жовтні1947 року. Влада переконувала, що це робота бандерівців, а люди питали себе, для чого вони мали вбивати дружину, слугу, кухарку і маленьку дитину. Так ця подія і до сьогодні є нерозкритою таємницею. Арешти учнів, які навчалися у першій школі м. Дрогобича, заслання їх на каторгу, насильна колективізація породжували страх. Вчителів школи заставляли писати заяви в колгосп, щоб показати селянам приклад. Проводились мітинги і вдень, і вночі. Вдень збиралася влада , а ввечері – воїни УПА . Сім’я директора була у вічному страху і готова до вивозу у Сибір . Тим більше, що брат дружини директора був учасником УПА під псевдонімом ” Дуб”.

   В 1947 році Унятицька школа стала п’ятирічною, Ясеницька – шестирічною, а Нагуєвицька – семирічною. Діти , які закінчували п’ятий клас, ходили в Ясеницьку школу або в Нагуєвицьку. Навчалися діти у дві зміни. Ніяких їдалень не було. Кожен учень мав полотняну торбу, в якій носив книжки. Зошитів не було, переважно писали на газеті між рядками. В торбину клали ще кусок хліба, сушені грушки. Але всі розуміли, що треба вчитися. Люди в ті часи жили бідно, але діти хотіли вчитися. Було дуже багато здібних дітей. Це діти з родин Риб’яків, Хом’яків, Добрянських, Дидинських, Торських, Унятицьких та багато інших. Діти їх стали вчителями, фінансистами, військовими, директорами шкіл та установ. Всі вони змушені були жити подвійним життям. Переконання були одні, а робити мусіли вони зовсім інше. Сьогодні не можна не згадати про вчительку української мови Косак Ярославу Дмитрівну. Вона закінчила Унятицьку школу, вчилася в Дрогобицькому учительському, а потім педагогічному інституті. Все своє трудове життя працювала вчителем української мови в Снятинській школі та одержала звання відмінника народної освіти. Усі пам’ятають Дидинську Валерію Іванівну, яка стала вчителькою початкових класів і одержала звання ^«Заслужений вчитель України». Торський Михайло  почав будівництво Броницької школи, а потім працював у райвиконкомі. Мало хто знає, що Опорівське газове сховище проектував виходець із Унятицької школи Добрянський Степан Григорович, який закінчив політехнічний інститут у Львові. Закінчив військове училище і став військовим картографом Городиський Лев Михайлович. Добрянський Богдан став доцентом Дрогобицького педагогічного університету. Викладачами музичного факультету були Щурик Богдан, Ліщинський Орест. Сьогодні вони пенсіонери. Всі вони жили і вчилися в ті важкі для нашого народу часи, але зуміли здобути провідне місце в суспільстві. Їх вчили вчителі Унятицької школи.

    В 1949 році було звільнено з посади з посади тимчасово виконуючого обов’язки  директора  Ліщинського И. М. як  такого ,  що  не  забезпечує комуністичного виховання і формування матеріалістичного світогляду. В той час було замінено всіх старих директорів, які працювали в 30- 40х роках. Цікавий факт, про який згадував директор Унятицької школи Ліщинський Й.М. На нараді директорів обговорювалось питання атеїстичного питання з попереднім об’їздом їх помешкань. В деяких побачили образи. Ліщинського Й.М. підняли і попросили відповісти на запитання , чи вірить він у Бога. В душі він запитав себе:” Господи, чи маю я відректися при всіх від тебе?”. І його відповідь була такою:”У нього вірили мої батьки і я вірю” Тут же його звільнили з посади директора. Так він став вчителем німецької мови, біології і хімії, якої сам мусів вчитися. Разом з сім’єю його виселили зі школи і поселили в будинок вивезених у Сибір Миколайських. Його обмежили в навчальному навантаженні, а щоб прогодувати родину, він мусів працювати вагарем в колгоспній коморі. В1954 році він вийшов на пенсію. Але його учні і нині згадують про нього. Він працював у цій школі майже півстоліття, був талановитим педагогом, прекрасно грав на скрипці, добре знав німецьку мову.У важкі часи захищав селян від знущань влади. Поляки змушені були рахуватися з його авторитетом у селі. Навіть видали йому диплом за довголітню службу, що давав право на підвищення зарплати. Він виховав два покоління в найважчі передвоєнні і воєнні часи, організував товариство ” Рідна школа”, ” Просвіта”, читальню. Був членом спілки вчителів Дрогобиччини, збудував школу.

В 1950 році директором школи став Хом’як П., що був переселений з Лемківщини в результаті операції “Вісла”. Але і він довго не пробув на цій посаді, його замінив в 1952 році випускник учительського інституту, родом із села Озимина Орищак Іван, який разом із дружиною навчав учнів української мови. Орищак зміцнив колектив і, головне, добудував ціле крило шкільного приміщення. Це був другий директор, який заслужив повагу серед селян і багато зробив для зміцнення матеріальної бази школи. Він працював на цій посаді до 70 – х років. В 70 – х роках 20 століття школу очолювали Логин Лев Васильович, а потім Марія Іванівна Кіт. У 1982 році директором школи призначили Гром Віру Михайлівну. Сьогодні фасад школи не змінився, він і далі представляє стару архітектуру рідної школи,побудованої у 1938 році.

             Школа поповнилася молодими і талановитими вчителями, які вміло формують національну свідомість учнів і дають їм ґрунтовні знання. Серед них і внук старого директора, що закладав школу, Ліщинський Юрій з дружиною, внук війта Тустанівського, що допомагав будувати цю школу, Тустанівський Лев Богданович з дружиною, Синишин Ольга Дмитрівна, яка віддала своє життя цій школі. Сьогодні працює в школі її дочка Гарасим  Світлана Василівна.  Великою  повагою користується вчителька Городиська Ганна Василівна, вчителька математики Хован Розалія Степанівна, яка допрацювала до пенсійного віку і працює дальше. Багато діток передала у старші класи вчителька початкових класів Козак Марія Олексіївна, яка віддала школі понад 30 років. Слід згадати і дати високу оцінку вчительці Винар  (Рудницькій) Степанії Матвіївні, яка працювала в цій школі вчителем початкових класів всі післявоєнні роки. Її вихованці пам’ятають материнське ставлення до них і вміння навчити. В післявоєнні роки (50 – 60рр.) працювали вчителями сім’я Марків Зеновія. Сам він навчав німецької мови. Познанська Мирослава вчила української мови, а потім перейшла працювати у Лішнянську школу. Довгий час працював разом з дружиною вчитель історії Малиш Андрій Григорович. Від першого дня і до виходу на пенсію працює вчителька початкових класів Риб’як M. М., Логин Л. В. Понад 25 років праці віддала цій школі мудрий директор Гром В. М.

      Сьогодні педагогічні колективи Лішнянської і Нагуєвицької шкіл з радістю приймають дітей – випускників Унятицької школи , бо вони добре навчанні і виховані. Школа за всі часи навчила і виховала багато дітей , які стали вчителями , лікарями, інженерами, підприємцями. Колектив школи займає одне з кращих місць серед шкіл району. Багато трагічних подій пережили вчителі села, одні загинули на війні, інші у Сибіру , але життя брало своє. Росли і ростуть нові покоління добрих людей , що здобули відповідну освіту і продовжували справу своїх попередніх поколінь. Мало залишилося старих, збудованих у зруб хатів, але виросли добротні будинки вздовж дороги, що веде до Нагуєвич. Тут живуть добрі та мудрі люди, світогляд і мораль яких сформувала Унятицька школа.